— Як каете?

— Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом.

— Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!

За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.

Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.

Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:

— Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо.

Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:

— Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.

Тоді напевно «вискочите»!

Весна-красна

(У Ганни Денисівни Кошової)

Добре все-таки бути поетом.

Поет почав би собі, приміром, отак:

А там іще додав би: про буряки, про високі врожаї, про хорошу, героїчну працю хороших колгоспників та про життя й роботу Героя Соціалістичної Праці Ганни Денисівни Кошової, дивись, і вийшла б непогана поема…

Нам, прозаїкам, тяжче: і чорнила треба більше, і паперу…

Поїхали, значить, ми сошою…

Їхати туди треба так: сіли ви в машину і через Сталінку [2] на Васильків, на Білу Церкву, а з Білої Церкви на Великополовецьке село.

У Василькові зупиніться.

По-перше, ви побачите, що Васильків уже причепурився, — уже й будиночки вимащені, і вулиці підмітаються.

Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше.

Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло!

Кучеряво-зелено все навкруги…

А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба.

Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню.

І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори…

По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті, — городину садять.

І хати мастять.

Багато нових хат.

То вже побудовані на місці великого пожарища.

Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви.

Вбік!

У який бік?

Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть.

Ми їхали в колгосп «Червоний гігант», де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки.

Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню.

От ми фундамент такої бібліотеки в «Червоному гіганті» й закладали.

Село Великополовецьке…

Хороше село.

Переділене ніби на дві половини величезним ставком…

Все в садках…

Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько…

Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспники-половчани.

На селі людей небагато: на полі вони всі тепер.

І районне керівництво все тепер «у борозні»…

Треба було нам у «Червоному гіганті» урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рано-вранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле!

Так ми й зробили!

І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі!

Час-бо який!

Кожна хвилина дорога!

Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так:

«Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової».

У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою.

Вона була занепокоєна, що нема дощу.

— А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь?

А тут якраз уночі дощ!

Одразу ж і сіять.

Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами.

На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну.

— Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки-шкідники там плодитимуться…

І вже знову біля сівалки.

— Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати!

І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків:

— Куди ж ото ти повів? Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй!

А тут іще й фотокореспонденти:

— Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде!

— А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо!

А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить.

— Чому під лопату?

— Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна.

Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ.

— А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно?

— Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати!

І раптом до Казика Тригуба:

— Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш!

Казик Тригуб теж колгоспник.

Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати.

У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням:

— Вйо! Вйо!

А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика:

— Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина!

А до Казика:

— Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш.

На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома:

— З косами приїздіть! З косами!

— А з ложками можна?

— Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть!

Праця йде на селі «розгорнутим», як то кажуть, «фронтом». Між іншим, весняна сівба, це — не танці.

Трудна була на селі весна 1947 року.

І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті…

— Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають.

А проте зараз ще:

— Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо!

Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу.

Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти!

Єсть у «Червоному гіганті» сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт.

Комсомолка.

Скільки ж у цієї дівчини енергії!

Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки.

Змагається з учителем.

На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася: