«Стежки-дорожки»

З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих.

Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися.

А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись.

Оцей і отой райони — сусідні райони.

Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район…

А між ними межа, кордон ніби, границя.

А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев'яний місточок…

Місточок хоч і дерев'яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі…

Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає:

— Місточок не мій, місточок той отого району!

А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає:

— Місточок не мій, місточок той оцього району!

Ну й їздили в об'їзд, поза місточком.

Нічого, їздити можна і в об'їзд, поза місточком!

А місточок не гуляв, хоч він і зруйнований: трясогузочка там кубелечко звила… Ну, а трясогузочка пташка корисна, вона гробачків нищить, комах різних, кузьок, — отже, і місточок користь давав, хоч він і на межі, хоч він і зруйнований.

Ну, а тут весна вдарила.

Вдарила, значить, весна, а навесні все скрізь, як ми чули, тане. Тане воно і в оцьому і в отому вищепойменованих районах, тане і до чобіт, і до коліс липне… Липне воно і до коліс, що біля воза, і до коліс, що біля, приміром, «емки»… Липне, та й уже!

А особливо воно липне по ярках.

Та не тільки липне, а колеса по ярках просто занурюються в оте, которе липне.

Тоді вже не допомагають не тільки три нормальні у машині швидкості, а не допомагає навіть четверта, найлютіша швидкість, та, що в шофера на язиці.

А вищепойменовані голови їхали, — один сюди, другий туди, — якраз навесні, перед весняною сівбою, коли все дуже-таки до коліс липне.

Їхали — і оцей голова, і отой голова «емками».

Оцей голова, сяк-так допхавшись до ярка, спустився в ярок, занурився — р-р-р-р-р-р! — стоп і став.

Смик сюди, смик туди, — стоп!

— Приїхали! — повернувся шофер до оцього голови.

— Н-да! — проказав оцей голова.

Коли ось назустріч спускається в ярок отой голова…

Розігнався — р-р-р! — стоп і став.

Смик туди, смик сюди, — стоп!

— Приїхали! — повернувся шофер до отого голови.

— Н-да! — проказав отой голова.

За кілька хвилин:

— А-а-а! Іване Івановичу! Драстуйте! — оцей голова до отого голови.

— Доброго здоров'я, Петре Петровичу! — отой голова до оцього голови. — Ви в область?

— В область!

— А я з області!

— Сіли?

— Сіли!

— От кляті дороги! Щоб ото містка не полагодити?!

— Злочинство просто!

Спускаються в ярок два колгоспники. Підійшли.

— Драстуйте! — попривіталися колгоспники.

— Здорові були!

— Виходить, приїхали? — лукаво посміхнулися колгоспники.

— Приїхали!

— Н-да! — дакнули колгоспники. — Місточок слід би полагодити.

— Ви з якого району?

— Яз оцього, — один каже.

— А я з отого, — другий каже.

Голова оцього району запитав:

— З якого колгоспу?

— «Новий шлях».

— А як у вас там з великою рогатою худобою?

— Нічого. Перевиконали… Корів більше, ніж до війни…

— Я не про корів питаю, а про бичків!

— Та й з бичками непогано. Сто двадцять процентів плану.

— А як… той… одгодованість?

— Нічого, бички справні.

— Угу…

— А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району.

— «Промінь».

— А як у вас з бичками?

— Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться…

— Я не про те…

Тоді обидва голови до колгоспників:

— От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Н-да! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Н-да! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м'ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Н-да! Ідіть, та тільки не баріться.

— Ми миттю! Тут недалечко.

— Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо?

Закусили… Закурили.

— Сумнувато.

— Що й казати!

— Чи не заспівати?

— А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте?

— А чого ж? Співаємо.

Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас.

І врізали:

І в цю мелодію вплелося: «Цабе! Цоб!»

Директивна нарада

Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов'язково прибув на восьму годину вечора на нараду.

— Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала ось-ось бути мамою.

Голова її прохав:

— Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти все-таки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а подзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре?

— Добре, Семене Івановичу!

Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:

— Не поїде!

— Чому не поїде? — сердито запитали з району.

— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!

— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?

— Маруся Утішна прийняла!

— Ось, хай тільки не приїде!

Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.

— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!

— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.

— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…

Помчав Петька на поле верхом на паличці…

А в цей час з району ще одна телефонограма:

— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.

«Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити».

Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:

— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!

Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.

На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…

По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.