— Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього деруть, у нього голова здорова і волосся цупке!

Сашко погодився. Про скальпа ми йому, звісно, не говорили.

Та Сашко нам був корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п'ять карбованців!

П'ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п'ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!

Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апенінський, як у географії ми заучували…

Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже:

— Починай зверху!

І починаєш:

— Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський.

Півострови в Європі…

Так само й з островами:

— Корсіка — Сіцілія — Сардінія!

— Ну, далі, — вчитель натискає.

— Суматра — Ява — Борнео — Целебес!

— Ну, далі!

— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска!

— Ставай у куток!

Так що географію ми знали…

Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері, — дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, «як до соломи».

Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.

Був кінець травня.

Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.

Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта.

Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.

Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:

— Шість карбованців! — вихекнув Сашко.

— Ого! — огокнули всі ми, і давай мерщій укладатися в човен.

Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря, — базарний день, здається, у містечку був, — так він зарані вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитися.

Підійшов дід до озера, — нема човна…

Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали!), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одіпхнутися, як Підситок:

— А куди ж ото ви, шибеники, га?!

Ну, ми з човна, як жаби — прямо у воду! Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це — такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:

— Що далі робити?

Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:

— Ач які, сукини сини! Острожники, бузовіри, хамлети!

Телесувався дід біля човна, — всеньке село збіглося.

— Чиї?

Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї…

Матері наші, кожна по-своєму:

— Ой боже ж мій!

І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого і замашного…

— Де ж вони, дайте мені мого?! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли.

— Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід. — Ні, ви дивіться, люди добрі, човна вкрали! Чим би ж я тоді ятери становив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!

— Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.

— Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.

Тоді матері, ще раз кожна по-своєму:

— Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!

Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:

— Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Іч, хлюсти, трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурами краще треба, щоб не хникати потім! Матері!

Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера…

Дві доби ми сиділи в Ясеновому, в балці… А потім увечері пішли додому.

Мати дуже плакали, а батько повчав, як з дому тікати в подорож…

Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене в гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками…

Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.

За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.

— Ну, як? — запитали ми його.

— Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.

— А бабині гроші? Шість карбованців?

Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.

— Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.

Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки подивитися, як деруть індійці скальпи з бліднолицих.

Давно-давно це було…

Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.

Не дуже гаряче, видати, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а, головне, останні і для нього, і для всенької його династії.

У ніч під Новий рік

В одному колгоспі, одного району, одної області трапилася страшна пригода…

У ніч під Новий рік щось украло в тому колгоспі сторожа!

Був сторож, і як язиком його злизало.

У тому колгоспі по штату всього тільки 18 сторожів…

Не вісімдесят, а всього тільки вісімнадцять.

Сторожі між собою живуть тихо, мирно, у згоді та злагоді.

Вони собі сторожують, сонце собі крутиться, трудодні собі йдуть…

Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожів, якась там сварка, — то боже борони!

Хіба як у підкидного грають, та хтось не ту масть підкине. Але це буває дуже рідко, бо грають вони у підкидного так, що й у карти вже не дивляться, — такі спеціалісти: дійшли вже до того, що без карт грають, а так — на мигах.

Отже, й сваритися нема причин.

Буває іноді, що стерегти нема чого, — так і з цього становища виходять: стережуть тоді один одного, щоб прогулів не було.

Одне слово, — хороші сторожі, кваліфіковані і з чималим стажем.

Троє з них уже в похилім віці, старенькі, а решта — нічого, у доброму ще здоров'ї, і як не грають під коморою у підкидного, тоді борються — «навхрест» або «під силки», а як боротись не хочеться, тоді йдуть на товарно-молочну ферму:

— Ану, хто бугая підніме?

Бугай у тому колгоспі — симентал, красунь бугай, Цезар називається, 918 кілограмів на вагу, але характером плохий, сумирний, дається піднімати, тільки стогне.

Одному не вдалося ще підняти, а вдвох уже піднімають.

Тільки крекчуть, як піднімають.

Оленка Кленова, найкраща в колгоспі ланкова і найгостріша на язик комсомолка, кинула якось на засіданні правління:

— Та ви б нашим сторожам футбольного м'яча купили! Вони потренуються та «Кубка СРСР» нам виграють! Досить уже їм бугая піднімати!

Сторожі образились та на Оленку:

— Ти не дуже базікай! Що ми сторожі, то нічого, та не забувай, що я тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика!

І так за дівчину взялися, що якби не парторг із комсоргом, то, дивись би, й той… і ланку б одібрали!

А так, взагалі, ще раз кажемо, сторожі дуже добрі й дуже кваліфіковані, просто таки незамінимі.