Те, що ми бачили, — вона тільки отакунічка частинка того, що насправді діється…

Летять картузи? — Летять!

Летять зонтики? — Летять!

Летять газети, летять рукавички, летять коробочки з цигарками, з сірниками, летять носові хустки, — все це летить.

Всі кричать!

Ми з вами знаємо, що значить кричати, що значить галасувати, лементувати, — але те, що робиться, коли — гол! — цього описати не можна.

Біля мене сиділа з лівого боку молода жінка, симпатична блондинка, в окулярах і взагалі…

Чудесна жінка!

І от — гол!!!

Вона так метонулася сюди й туди, вона так підскочила, — ні, не підскочила, а зірвалась, ні, — не зірвалась, а її зірвало, — що я вдарився від неї ліворуч! Її окуляри рвонулись із носа і полетіли вгору… Вона і не сиділа на місці, і не бігла, і не тупцювалась, і не йшла, — а вона, — я не знаю, — вона гвинтилась на місці, — не вгвинчувалась, а навпаки, вигвинчувалася з місця… Із уст у неї щось бриніло. Ні, не бриніло, а рокотало. Ні, не рокотало, а неслось!.. Крик? — Ні! Лемент? — Ні! Вереск? — Ні! Я не знаю, як ще вам пояснити, але це щось незвичайне. Це — радість з криком вирвались із грудей задоволеної людини! Зірвали з її носа окуляри, штурхонули мене в лівий бік і розсипались по зеленому полю крикозайчиками (скік! скік!). Радісним якимось зойком! А з зеленого поля піднеслися вгору до неба і розтанули в голубій безодні…

Смієтесь?

Не треба! Бо це — радість! Радість нашої чудесної молодості!

От і футбол.

От і ми з вами — болільники!

На перший раз дозвольте дати кілька порад, щоб обов'язково виграти матч.

1. Треба хороше грати!

2. Треба культурно грати!

3. Не треба ламати «супротивникам» руки, ноги і т. ін., щоб їх виносили з поля і щоб у вас у команді залишилася вся команда, а в супротивників самий тільки воротар. Це не дуже культурно.

4. Коли до кінця матчу залишиться 10 хвилин, команда, яка перемагає, повинна робити ось що: а) забивати м'ячі тільки в «аут»; б) посилати м'ячі до глядачів, а глядачі, ваші симпатики, повинні притримувати м'яча. А то й зовсім заховати… Дивись, час мине, — ви й виграєте; в) коли ви граєте в Києві на стадіоні «Динамо», бийте по м'ячу так, щоб він перелетів через трибуну й закотився на Труханів острів. Поки його розшукають, — дивись, час уже й минув; г) а коли на стадіоні ім. М. С. Хрущова, — бийте так, щоб м'яч упав у Чернігівській області! Ви виграєте!

Фіз-культ-ура!

Кочівники

Надходив Новий рік, надходив січень місяць Нового року, надходили звітно-виборчі колгоспні збори.

Один голова, одного колгоспу, з одного району, однієї області на Новий рік чекав з охотою, з радістю, з гускою, з пирогами, з холодцем, з чаркою, з сім'єю, з гостями, з нетерпінням, з ентузіазмом.

— Чи не забагато? — підраховуючи все приготоване до Нового року, запитала дружина в того одного голови.

— Поїмо! — рішуче промовив голова колгоспу.

— І поп'ємо! — додав того самого колгоспу комірник, що жив з головою в одній хаті і зайшов до голови в кімнату на предмет роз'яснення деяких питань, що самого комірника непокоїли.

А саме:

— Чого воно так поволеньки та зустріч Нового року надходить, і чи не можна почати зустрічати Новий рік хоча б 30 грудня, бо досить уже нам бути в тенетах старих традицій, час уже, як і скрізь, ламати старі норми — це раз, а по-друге — пироги вже готові, холодець захолов, а що гуска не смажена? Доки холодець поїмо, гуска дійде! Тридцятого б почали, воно б і показувало, що зустрічаємо Новий рік активно, а не так — шалай-балай! Як по-вашому?

Дружина не погодилась:

— Зустрічатимемо, як і всі, — 31-го! Ідіть та сирівець після вчорашнього пийте! Хоча б на один день повисихали! Страмнючі!

Про наступні звітно-виборчі збори голова з комірником говорили не з таким запалом, чекали їх без ніякого ентузіазму, і щодо цих зборів аж ніяк їм не хотілося ламати норми часу, щоб їх прискорити.

— Як же ж воно з тими зборами буде? — питав, похнюпившись, комірник.

— А як? — сумно говорив голова. — Зустрінемо Новий рік, одсвяткуємо різдво, тоді коненят у гарбу, все, що в хаті, на гарбу та в район. Бо після зборів навряд чи тут удержусь.

— Та воно так! З квітня жодних колгоспних зборів! Хазяйство…

— Ой, не нагадуй мені про те хазяйство! — махнув рукою голова…

— А випито скільки?! А поїдено з колгоспної комори скільки?! А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник.

— Та мовчи вже хоч ти! І без тебе буде кому пиляти! — перебив голова.

— Ну да, ви — в район, я знаю, що район вас кудись у другий колгосп повезе рекомендувати, як і торік. Там провалили, до нас привезли! А я ж як?

— Мене пристроять, тоді й ти до мене перейдеш!

— Якби ж і з коморою!

— Там своя комора буде!

— А не знаєте, в який колгосп вас повезуть?

— Хіба вгадаєш? Де приймуть! Народ тепер здорово потвердішав! Та десь устромлять!

— Та то встромлять! Народ у нас у районі енергійний!

— Взагалі, не журись!

Прочитали ми вищенаписане одному знайомому колгоспникові, чи буває, мовляв, таке на світі білому, а він зразу:

— Та це ж ви про голову колгоспу «Жовтень», Таращанського району, Київської області, Потеряйка!

— Хіба?

— Факт! Отак його й возить районне керівництво з колгоспу в колгосп! З одного колгоспники потурять за нездатність господарювати — другому сватають! Там нахазяйнує по самі тпруті, — наженуть, його везуть до іншого… Так і кочує з місця на місце. Торік Потеряйко був у «Комуністі», цього року в «Жовтні». І в комірника живе, і з комори без ордерів бере! Ну, як в око вліпили!

— А в районі хіба не знають?

— Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!

Побачивши, що наш знайомий колгоспник дуже обізнаний в цій справі, ми його запитали:

— А по інших районах таке буває?

— Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває, — відповів мудрий колгоспник.

— Що ж робити?

— Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… По-моєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать…

— Та ви винахідник!

— Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора!

— Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.

Перша подорож

Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкірами, а подорожувати вирішено було обов'язково…

Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руку правнукам П'ятниці, потім того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкірами майнути човном через Атлантичний океан до Америки, одвідати «Дядькову Томову хижку» та подивитися, як «Яструб'ячий кіготь» здирає з бліднолицих скальпи.

Майн-Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах, траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.

Зібралися ми до Африки та й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.

А коли постало питання, у кого буде «Яструб'ячий кіготь» дерти скальпа, — вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора, і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулею.